ПРО СМЕРТЬ

Я вирішив, що ця стаття буде коротким прев’ю до статті Про Бога.

Більшість людей до усрачки боїться смерті, всіляко намагаючись відстрочити її прихід. Замість того щоб дбати про якість життя, люди обмежують себе в способах відпочинку й задоволеннях — не заради, а всупереч. Дурні.

Боятися треба не смерті, а марного життя. Мені знайоме відчуття смутку, коли хороша книжка добігає кінця. Я знаю: її автор давно мертвий, і продовження не було й не буде. Саме це й змушує людей відчувати страх перед власною смертю. Я не боюся, бо точно знаю, що «моє життя» — лише маленький фрагмент нескінченно довгого шляху. Звідки я це знаю? Зараз розповім.

Коли мені було сім років, загинув мій батько. Я не розумів, чому люди плачуть на похоронах, але мені пояснили, що так потрібно робити, щоб показати свою любов до померлого. І тоді я заплакав — так сильно, як тільки міг. Для цього я згадував, як мене за щось карають, уявляв найсумніші картини: як мене змушують їсти варену моркву, незаслужено ставлять двійку або соромлять перед усіма. Я дуже люблю тата, тому тоді старався з усіх сил. Але в глибині душі мені було дуже спокійно — вже тоді я відчував, що все йде своїм чередом.

За десять років померла бабуся. Її я теж дуже люблю, і тоді плакав від того, що більше її не побачу. Мені було шкода не її — мені було шкода себе. Але всередині було те саме спокійне відчуття.

Коли мені було двадцять два, я з дівчиною повернувся з чайної — ми тоді пили прекрасний да хун пао. Віка дуже швидко заснула, а я довго крутився і не міг заснути. І тоді зі мною стався безцінний досвід.

Я був уже не у своїй кімнаті. Я чітко бачив відеодоріжку, що складалася з багатьох слайдів із різних етапів мого життя: там були фрагменти з дитинства, юності, недавнього теперішнього. Дивлячись на неї, я був абсолютно безтурботний. Я усвідомлював, що цей відрізок плівки і є моє нинішнє життя. Потім кадр розширився — і я побачив величезну кількість таких самих відеодоріжок різної довжини, що стояли перед нею. Вони складалися з кадрів, які були мені до болю знайомі. Дивлячись на них, я відчував, що в кожній із них теж був я — лише я в інших втіленнях.

Уся ця картина зовсім мене не дивувала. Ніби я завжди це знав. Єдине, що я відчував, — спокій і безмежну безтурботність. Коли за кілька митей я розплющив очі, то прекрасно пам’ятав і розумів усе, що сталося. Підсумую.

Це життя — нікчемно малий фрагмент твого шляху. Були фрагменти до нього, будуть і після. Те, чим ти себе усвідомлюєш, — безсмертне. Те, що ти бачиш у дзеркалі, — дуже крихка й недовговічна конструкція, яка зараз теж частково ти, але так буде не завжди. Прийде день, коли тобі доведеться з нею попрощатися й вирушити далі, ликуючи в могутності та світлі Єдиного Творця. Тоді не буде страху, не буде болю й смутку. Тоді ти відчуєш безмежну свободу і щастя від того, що продовжуєш свій шлях.

І чим раніше ти це усвідомиш, чим раніше відчуєш єдність зі своїм Атманом, тим більше кроків устигнеш зробити на єдиному справді значущому шляху. Усі події, що відбуваються з тобою, — це твої уроки. Не тікай від них. Навпаки — зустрічайся віч-на-віч зі своїми страхами й випробуваннями. Так ти прискориш власне навчання.

Смерть — неминуча. Щоб щось почалося або народилося, щось має померти або зруйнуватися. Це нескінченний маятник буття, який тобі не обійти. Не має значення, що ти відчуваєш із цього приводу. Ти можеш прожити все життя в страху — або без нього. Вибір за тобою.

Адонай.